ПОСЛАННЯ ПАПИ ІВАНА ПАВЛА II З НАГОДИ XXIII ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ МОЛИТВИ ЗА ПОКЛИКАННЯ (1986)
На тему покликань Другий Ватиканський Собор запропонував нам дуже багату доктринальну, духовну та душпастирську спадщину. Відповідно до свого глибокого бачення Церкви, він урочисто стверджує, що обов’язок розвитку покликань “стосується всієї християнської спільноти” (Optatam totius,2). Двадцять років потому Церква відчуває себе покликаною перевірити свою вірність цій великій материнській ідеї Собору з огляду на подальші зобов’язання.
Багато зроблено, але багато ще належить робити.
Тому бажаю зосередити увагу Божого люду особливо на конкретних завданнях парафіяльних спільнот, від яких Собор очікує, разом із участю сім’ї, “максимального внеску” у зростання покликань.
Наші думки одразу ж звернені до безлічі парафіяльних спільнот, які єпископи змушені залишати без душпастирів, так що Господнє нарікання стає дедалі актуальнішим: ” Жнива великі, а робітників мало” (Мт. 9, 37).
Церква має величезну потребу у священиках. Це один з найсерйозніших викликів, які стоять перед християнськими спільнотами. Ісус не хоче Церкви без священиків. Якщо немає священиків, то немає Ісуса у світі, немає Його Євхаристії, немає Його прощення. Для своєї власної місії Церква також має величезну потребу у великій кількості інших Богопосвячених .
Християнський народ не може з пасивністю і байдужістю сприймати зменшення покликань. Покликання – це майбутнє Церкви. Бідна на покликання спільнота збіднює всю Церкву, і навпаки, багата на покликання спільнота є багатством для всієї Церкви.