Дон Луїджі Боргіно — покликання з Лу-Монферрато
Його життя не було сповнене гучних пригод; це було просте покликання, проте чітко позначене Божою рукою. Господній заклик пролунав для нього у шістнадцятирічному віці. Він народився 6 лютого 1891 року в Лу-Монферрато (провінція Алессандрія) у селянській родині й присвятив себе праці на землі, хоча й вирізнявся глибокою побожністю. У 1910 році він перебував у Фольїццо, де проходив новіціат. Наступного року він опинився у Вальсаліче, здобуваючи середню освіту; там він провів три роки, досягнувши гарних успіхів у навчанні. Згодом він переїхав до Віджевано, щоб працювати вчителем і наставником. Наприкінці навчального року його призвали на військову службу у зв’язку із загальною мобілізацією під час війни 1915–1918 років. З притаманною йому простотою він одягнув військовий мундир і виконав свій обов’язок перед країною, воюючи на Македонському фронті. У 1920 році, після п’яти років військової служби, його нарешті демобілізували й направили до Тревільйо. Свою першу Святу Службу Божу він відправив у Тревільйо 24 вересня 1922 року.
Він прожив у тому домі три роки, вирізняючись своєю побожністю, простотою та працьовитістю.
Хто міг би повною мірою описати його безмежні внутрішні ресурси, що живилися жертовністю, вродженою скромністю, невтомною працездатністю та глибокою побожністю, яка ґрунтувалася на його зрілих переконаннях? На перший погляд він здавався простою людиною скромного достатку. Насправді ж він був видатною постаттю. Діяльність дона Борґіно була невтомною. Він мав три основні сфери служіння: Ораторій Сан-Роке, яким керував близько тридцяти років, виховуючи там покоління добрих християн і сприяючи появі близько тридцяти чудових покликань — як салезіянських, так і єпархіальних; а також міська лікарня, де протягом двадцяти років душпастирської праці він зміг допомогти неймовірній кількості хворих . Щодо Ораторію, люди згадували про нього так: «Ми пам’ятаємо його в морозні зимові чи спекотні літні дні: з незмінним дзвіночком у руці він ходив поміж групами молоді на території Ораторію — то в багнюці, то в куряві — або під скромним навісом; розбороняв бійки, пригощав малечу цукерками, шикував шкільні групи перед тим, як іти до церкви на катехизацію та Поклоніння Святим Дарам, або прямував до маленького театру, де майже щонеділі виступала театральна трупа — ще одна його «дитина», якувін плекав із безмежною любов’ю. Звертаючись до молоді, дон Борґіно не говорив про високі чи складні матерії. Ми охоче його слухали, бо він казав про прості речі, що торкалися самого серця. І саме за це ми його любили понад усе: він мав юну, просту душу, схожу на нашу, і вмів розуміти нас із неперевершеною інтуїцією». Його відданість справі недільного Ораторію спонукала його шукати безліч способів зацікавити молодь: уроки катехизації з призами, вистави, пізнавальні зустрічі, урочисті святкування, процесії, діяльність спільнот та екскурсії — особливо в гори. Він ніколи не занепадав духом. Труднощі лише зміцнювали його рішучість і волю до дії.